Бодібілдер-ветеран Василь Беспаленко: «У мене був вибір: залишатися склодувом, чи віддати себе спорту»

Василь Іванович Беспаленко – один з найвідоміших в Україні бодибілдерів – ветеран з 50-ти річним стажем. Сьогодні його можна побачити на багатьох престижних змаганнях з бодібілдингу в ролі атлета, або судді міжнародного класу. Окрім того Василь Іванович викладає у Львівському Державному університеті фізичної культури, та тренує атлетів м. Львова.

Василь Беспаленко – людина енциклопедія українського бодібілдингу з безцінним досвідом, який годинами може говорити про силовий спорт. Більше про Василя Івановича, Ви можете дізнатись у ексклюзивному інтерв’ю kulturizm.info.

ДОВІДКА

Василь Іванович  Беспаленко 04.12.1948 р.н.: Чемпіон України; 2 – разовий Чемпіон Європи; 3-разовий Чемпіон світу; – Всесвітньої Федерації Фітнесу. / WFF; WBBF /;  1971, 2002р. – Чемпіон Прибалтики; Призер Чемпіонатів СССР, 1983 р. – Чемпіон Радянського Союзу, м.Даугавпілс, Латвія; Призер Меморіалів Георгія Тенно з 1972 по 1981 р; Призер Турніру «Янтарний Приз » з 1975 по 1983р. Чемпіон Латвії 1972, 1974, 1976, 1979, 1981р. Призер Чемпіонатів Європи НАББА.1992, 94, 97; Призер Міжнародних Турнірів у ПНР, Болгарії, Чехословаччини.

Моє захоплення спортом почалося у шостому класі (13років) середньої школи № 62 у Львові на вулиці Театральній, поблизу будинку де я жив. Мої батьки бачили мене музикантом, в мене батько був музикантом. З другого класу, з 8-ми років, мене віддали в музичну школу, де я провчився 10 років. Але музикантом я не стався. По одній простій причині, мені необхідно було носити величезний баян, самотужки, до музичної школи, з два кілометри туди і назад. Вже тоді я думав про заняття спортом, адже був дуже кволим, худим і слабким.

на фото: 16 років і 21 рік

Так в дитинстві я був дуже хворобливим. Перехворів усім чим можна, батьки мали зі мною чимало проблем аж до 13 років. Тоді я стомився ходити по лікарях і сказав, що моєї ноги в лікарнях більше не буде. Сам для себе вирішив, що оскільки в мене немає здоров’я, то категорично відмовився від алкоголю, тютюну. І почав займатися спортом, бо вже тоді знав, що спорт покращує здоров’я.

Звернувся до лікарів обласного спортивного диспансеру: Я хотів запитати чи можна мені займатися спортом. Після тестування вони мені сказали категоричне «ні» і відмовилися дати довідку для запису в спортивні секції. А тоді в секції відбирали найкращих і найталановитіших. Лікарі мені сказали, що можна робити тільки піші прогулянки і бігати трясцею. Так ми почали бігати за маршрутом: Театр ляльок, Підвальна, Високий Замок – тут всі нас вже знали. Ми кожного ранку з В.Богдановим бігали годину часу і займалися на свіжому повітрі гімнастикою.

Потім мені потрапили до рук польські журнали, де були рубрики з культуризму. Це польський часопис «Спорт для вшискіх», чеський «Старт» та «Тренер а цвічітел». І коли я побачив на фото перших атлетів – мене вони вразили: я був шокований від їхніх антропометричних даних. У деяких атлетів, грудна клітина мала 132-140 см. Я взяв сантиметр, поміряв себе і жахнувся, впав в депресію. Але що тоді могло бути в хлопця 13 років? Але цей розпач навіть трохи підштовхнув до занять спортом. Я не мав намірів бути зіркою культуризму, але хотів бути здоровим і гармонійно розвинутим.

Тоді не було жодної літератури, жодної інформації. Зовсім випадково у відділі спортивної літератури в книжковому магазині у центрі Львова, придбав книжку Романа Павловича Морозова «Розвивайте силу». Він був тоді відомим фахівцем з атлетизму.  Він працював у ЦГОЛІФК м. Ленінград. Це був перший посібник, який дав мені можливість зрозуміти суть атлетизму. Там були приведені різноманітні комплекси вправ. І так я почав тренуватися.

Перші два роки я займався самостійно. В будинку, де жив, на площі Князя Осмомисла, на четвертому поверс, був майданчик і стрих, які стали першим плацдармом. Потім почав тренуватися із своїм сусідом Володимиром Богдановим. (Зараз він президент осередку Львівської обласної федерації IFBB –  kulturizm.info), який був молодшим за мене. За півроку тренувань я був вражений результатом: грудна клітка у мене, збільшилася на 6 см.

34-38 років

У нас були тільки гантелі на 3 кг, а потім з’явилися на 6 кг. Ми  мали саморобні штанги, диски. Ходили, просили токарів і таким саморобним обладнання ми ще довго тренувалися. На той час в магазинах спорт товарів цього купити було неможливо. Ми самі собі зробити імпровізовані горизонтальні жимові лавки, бруси, перекладину. Перші тренажери у Львові з’явилися у братів Мирослава і Богдана Романців. Вони мали теж такий саморобний зал на своїй присадибній ділянці, який обладнали у власному сараї. Нічого дивного, адже на той час, молодь тренувалась самостійно, а більшість залів Атлетизму у м. Львові існували на стріхах, у підвалах та сараях. Але з низ виходили, не аби які атлети!

У 15 років я прийшов в секцію важкої атлетики обласної ради «Спартак». Вже тоді мій стан здоров’я настільки покращився, що пройшовши медкомісію, я отримав довідки від лікарів. Мене взяли в секцію. Першим моїм тренером був Олег Павлович Гришко. Але не встиг я показати перших важкоатлетичних рекордів, як мене попросив із секції ведучий тренер. Не буду називати його прізвища. Вже на той час він був заслуженим. І тільки за те, що він побачив як я треную біцепс. Цього також виявляється не можна було робити??? На той час багато що заборонялось!

В СРСР культуризм був спортом – ізгоєм, який не відповідав комуністичній моралі, мовляв, це спорт індивідуалістів, які займаються виключно собою, красуються своїми тілами, і й ще цей спорт не може бути притаманний людині, яка будує комуністичне суспільство. Тому цей спорт з 1960 по 1987 забороняли.

Хоча бодібілдинг був заборонений, але змагання проводилися. Їх організовували нелегально. Мені пощастило: у 1971 році я був зарахований на навчання «Латвійську академію мистецтв». У 21 рік переїхав у Ригу, де навчався на склодува. Прибалтійські республіки були набагато розвинутішими порівняно з іншими, і на щастя я потрапив у прогресивне середовище. У перші ж дні перебування в Ризі пішов дізнаватися, де можна тренуватися і швидко знайшов такий клуб. Я був шокований: в Україні таких залів не було. Це був клуб різних видів боротьби, «Клуб Латвійських атлетів». А при ньому був по сучасному обладнаний, не великий тренажерний зал. Там познайомився з Георгієм Малявкіним, який став моїм тренером.  Там також вперше побачив атлета світового рівня Анатолія Казуса та інших дуже культурних та інтелігентних атлетів. Серед них були митці, лікарі, художники, музиканти.

39-40 років

Вже у перший рік мого перебування у Ризі, у 22 роки я вперше прийняв участь у змаганнях. Тоді я перейшов тренуватись у професійний культуристичний клуб «Сарканас звайгзне» (Червона зірка). Цей клуб очолював Фелікс Сайковський. Художник – архітектор і великий фахівець культуризму. Практично усі тренажери клубу були виготовлені його власними руками. Власне він став моїм вчителем, наставником і другом. В мене практично не було досвіду, але на перших же змаганнях я став чемпіоном Латвії в категорії понад 90 кг. З того часу, поки навчався у Ризі брав участь у потужних змаганнях у складі латвійської збірної. Власне тут я пройшов професійну школу Бодібілдінгу. Набув колосального теоретичного та практичного досвіду.

Після закінчення навчання, у 1975 році повернувся до Львова і працював на виробництві. Після роботи йшов у зал. А власне зал був обладнаний мною і Володимиром Богдановим у підвалі нашого будинку! Це був перший добре оснащений тренажерний зал у Львові. У 1983 році для мене постала дилема: залишатися неперевершеним склодувом до кінця життя, (а на той час я був передовиком виробництва, ударником комуністичної праці, склодувом – універсалом 6 – го розряду, моя фотографія була розміщена на «Дошці пошани» Львівського Виробничого Об,єднання «Іскра»). Чи віддати себе справі життя – спорту. Так, у віці 33 роки я поступив у Львівський державний інститут фізичної культури на кафедру масових вислів спорту. У той же час з Володимиром Богдановим ми заснували клуб «Ювілейний». Це сталось у травні 1980 року, якраз перед самою Московською Олімпіадою. Нам це дозволили зробити, бо ми були на доброму рахунку: нам нічого не можна було закинути. Ми мали довіру від місцевої влади. У цьому злі за місцем проживання у нас тренувалося 250 хлопців. З цього часу під егідою спортивного клубу «Берізка», та міського спортивного комітету, ми почали проводити перші  в Україні змагання з Бодібілдінгу. Це відкриті «Турніри міста Львова», «Кубки Галичини», «Міжнародні змагання на Приз Амфітону», «Кубки та Чемпіонати України». Після закінчення Львівського Державного інституту фізичної культури, працював у Львівському обласному управлінні освіти.

Потім мене запросили на роботу в спортивний клуб Львівського політехнічного інституту. Зараз у Львівському Державному  університеті фізичної культури, веду заняття підвищення спортивної майстерності (ПСМ), з силової підготовки, для усіх видів спорту. Для будь якого спортсмена потрібна силова підготовка, бо без неї підвищення спортивних результатів неможливе. Увесь цей час, понад 50 (п’ятьдесят) років тренуюсь сам, готуюсь до змагань, приймаю у них участь. Треную своїх учнів, передаю їм свій 50 – річний досвід. Організовую та провожу змагання з Бодібілдінгу та Фітнесу. Являюсь суддею Національної, та Міжнародної категорій. Відкрив, та проводжу навчання в «Академії Бодібілдінгу та Фітнесу». Підтримую добрі, дружні стосунки з функціонерами, спортсменами атлетами, багатьох країн СНД та Европи. Маю багато добрих намірів та цілей і дуже хочу їх реалізувати. Живу натхненним, захоплюючим життям! І що б не казали поганого про Культуризм (бодібілдинг), знаю напевно,  власне цьому спорту я вдячний за все. За все, що доброго і позитивного сталось у моєму житті! Доброму здоров’ю, добрій фізичній формі, інтересній роботі, добрим друзям, своїм учням перспективам у минулому, а тепер і в майбутньому!

Підготував Антон Павленко, kulturizm.info

P.S. Про те, чим зараз займається Василь Беспаленко. Його спогади про український бодібілдинг, та бодібілдинг у СРСР. Про корисні поради, читайте в найближчих матеріалах на kulturizm.info.

Особистий сайт В.Беспаленко: bodi.build – ing.ru

Схожi публикацii:

Залишити відповідь