Вік атлетів і ріст м’язів у бодібілдингу

У  кожного з бодібілдерів м’язи ростуть по різному. Але усі процеси відбуваються у всіх атлетів за однаковими принципами і правилами, які ніхто не відміняв. Однак вік у культуризмі має важливе значення. Адже залежно від того скільки бодибілдеру років, відбувається формування м’язового апарату та розвиток різних м’язів. Зрештою у наймолодших і більш старших культуристів також різна динаміка адаптації та росту спортивної майстерності. Опис цих особливостей ми знайшли у праці Платонова В. «Адаптація у спорті».

Об’єктивні закономірності формування довготривалої адаптації організму до тренувальних і змагальних навантажень того чи іншого виду спорту обумовлюють відмінності у віці початку занять спортом. Ефективна адаптація до специфічних навантажень в значній мірі обумовлюється особливостями вікового розвитку організму.

Наприклад, формування суглобів і суглобових поверхонь в основному завершується до 18-20 років, хоча повний розвиток кісток завершується до 23-25 років. Одночасно відбувається формування м’язового апарату.

До 18-20 років припиняється збільшення маси м’язів, яка досягає 40-45% маси тіла, анатомічний поперечник м’язів досягає показників дорослої людини, хоча функціональне і структурне диференціювання окремих м’язових груп закінчується лише до 23-25 років.

До 18-20 років повністю формуються і сполучні структури опорно-рухового апарату, різко зростає їх міцність. Наприклад, якщо у підлітків 13 – 14 років міцність ахіллового сухожилля на розрив становить близько 300 кг, то у 18-річних – понад 400 кг.

Слід враховувати, що розвиток різних м’язів відбувається неодночасно: найбільшими темпами росту відрізняються м’язи нижніх кінцівок, меншими – верхніх; темпи росту м’язів-розгиначів вищі, ніж у м’язів-згиначів.

Вікові особливості формування кісткового і м’язового апарату зумовлюють оптимальний вік для досягнення вищих спортивних результатів у швидкісно-силових видах спорту, а також періоди багаторічних тренування, в яких найбільш доцільно розвивати силові якості, в першу чергу, максимальну силу.

У процесі вікового розвитку зазнають істотних змін і різні рухові можливості. Показники просторового орієнтування розвиваються до 16-17 років. Координаційні здібності формуються до кінця статевого дозрівання, а рівня, характерного для дорослих людей, досягають до 15-16 років. Час простою рухової реакції наближається до рівня дорослих вже у віці 11 -12 років, а максимально можливий темп рухів – у віці 16 років і т. д.

Ефективність адаптації в процесі багаторічних тренувань слід пов’язувати також з наявністю чутливих періодів відносно рухової функції, які розглядаються як фази найбільшою реалізації можливостей організму в онтогенезі, так і періоди, в які специфічні впливи призводять до більш виражених адаптаційних реакціяй. Експериментально доказано, що ефект вибірково спрямованого розвитку фізичних якостей дітей, підлітків та юнаків (вік 7-17 років) виявляється найбільшим в тих випадках, коли засоби впливу на розвиток конкретних якостей поєднувалися з періодами їх максимального природного приросту.

Варто зазначити, що по відношенню до різних рухових якостях зазначаються відповідні сенситивні періоди. Наприклад, підвищення максимальної сили від 8 до 10 років відбувається відносно рівномірно. До 11 років ріст сили збільшується, а з 13-14 років до 16-17 років відбувається істотне підвищення сили, особливо розгиначів.

У наступні роки (18-20 років) приріст максимальної сили уповільнюється. Швидкісні здібності найбільш реактивні у віці 9-10 років і 11-13 років, а у віці 14-17 років темпи їх розвитку сповільнюються.  Найбільші темпи приросту координаційних здібностей відзначаються у віці 7-10 років. На віковий діапазон 7-12 років припадають найвищі темпи приросту здібностей до просторової диференціювання рухів, відтворенню заданого темпу, зусиль.

Максимальні абсолютні величини аеробної продуктивності досягаються чоловіками зазвичай у віці 18 років, жінками у віці 15 років. Що ж стосується максимуму відносних показників, то вони досягаються на кілька років раніше.

Специфічність адаптаційних реакцій в різних видах спорту проявляється і в тривалості збереження показників довготривалої адаптації, що забезпечують виступ на рівні вищих досягнень.

Тривалість збереження адаптації, що забезпечує досягнення вищих спортивних результатів, багато в чому визначається структурою змагальної діяльності спортсменів і факторами, що визначають її ефективність. Менша тривалість виступів на найвищому рівні відзначається у тих видах спорту, в яких результативність визначається обмеженою кількістю чинників і постійним навантаженням у тренуванні і змаганнях одних і тих же функціональних систем, монотонністю і одноманітністю тренувальної роботи, високими навантаженнями на опорно руховий апарат і пов’язаними з ними травмами . У цих видах часто не вдається зберегти рівень адаптації, що забезпечує досягнення максимальних результатів більше 1-3 років, а тривалість виступів на найвищому рівні протягом 5-8 років розглядається як своєрідний рекорд.

Суттєвим резервом для збереження високоефективної адаптації та збільшення часу виступів на найвищому рівні  є вміння побудувати тренувальний процес в різні роки виступів на найвищому рівні так, щоб найбільш успішно використовувати збережений адаптаційний ресурс і одночасно не ставити граничних вимог до функціональних систем і механізмів, адаптаційний ресурс яких вичерпано в попередні роки.

Не менш важливо враховувати індивідуальні адаптаційні ресурси окремих спортсменів, які значною мірою зумовлені генетично. Наприклад, в останні роки у світі проведено ряд цікавих досліджень, які стосуються схильності спортсменів до досягнень у видах спорту, пов’язаних з проявом витривалості, в залежності від структури м’язової тканини. Доказано, що чим більше в структурі м’язової тканини МС-волокон, тим стабільніша майстерність спортсменів і тим триваліше їхнє спортивне життя.

Залежно від кількості м’язових волокон відповідного типу спостерігаються різні варіанти динаміки адаптації та росту спортивної майстерності як у багаторічному аспекті, так і протягом тренувального року.

За рахунок виключно об’ємних та інтенсивних тренувань відносно високих результатів у видах спорту, пов’язаних з проявом витривалості, можуть досягати і окремі спортсмени, у яких кількість МС-волокон у м’язах менше 60%. Проте цього вдається досягти в основному за рахунок збільшення постійної експлуатації у тренуванні відносно невеликого обсягу м’язової тканини і підвищення на цій основі потужності аеробної системи енергозабезпечення при невеликому відсотку її економності. Такий шлях часто пов’язаний з розвитком перевантаження функціональних систем, нестабільними результатами, нетривалою спортивною кар’єрою.

Індивідуальні особливості спортсменів і методика тренування накладають яскравий відбиток на показники тривалості тренування, необхідні обсяги тренувальної роботи, тривалість підтримки рівня адаптації, відповідного вищим спортивним досягненням. Практика має випадки, коли окремим спортсменам було потрібно в 1,5-2 рази менше або більше часу в порівнянні з середніми даними для досягнення результатів майстрів спорту або майстрів спорту міжнародного класу. Проте часто це трапляється перш за все, з індивідуальними особливостями конкретного спортсмена, що жодною мірою не заперечує наявності чітко виражених загальних закономірностей багаторічного формування та збереження довгострокової адаптації, яка забезпечує виступи на рівні найвищих досягнень.

Платонов В.М. Скорочений уривок з книги «Адаптація в спорті»